Розвиток учення про Церкву в патристичний період

Боян Мак Михайлов

PDF

https://orcid.org/0009-0007-6257-1246

Анотація:

Михайлов, Боян. Розвиток учення про Церкву в патристичний період. Історія християнського богослов'я I, д-р Сорін Бадраган. Гайліґенкройц, Австрія: TCM International Institute, 2023.

Це дослідження розглядає розвиток учення про Церкву в патристичний період (прибл. 100–787 рр. н.е.), простежуючи формування ранньохристиянської еклезіології від апостольських отців через посленикейську епоху до Сьомого Вселенського собору. Дослідження вивчає, як ранні Отці Церкви артикулювали природу, ідентичність, авторитет і місію Церкви у відповідь на богословські суперечки, постаючі єресії та змінні історичні обставини, з особливою увагою до біблійних метафор (Тіло Христове, Наречена Христова, Сім'я Божа, Дім Божий і Храм Святого Духа) та подальшого додавання чотирьох класичних ознак Церкви: єдності, святості, кафоличності та апостоличності. У роботі простежується розвиток потрійного служіння від його зародкової форми в Климента та Ігнатія до повного вираження в богослов'ї Кипріана про єпископську єдність, розглядається виникнення апостольської спадкоємності як гарантії доктринальної вірності та підкреслюється поглиблення розбіжності між східною та західною еклезіологічними парадигмами — Захід розвивав юридичне та інституційне розуміння, кульмінацією якого став папський примат (Лев Великий), тоді як Схід культивував містичне та сакраментальне бачення, зосереджене на євхаристійній койнонії та «симфонії» між Церквою і державою (Євсевій, Василій, Псевдо-Дионисій). Розглянуті ключові патристичні внески включають розрізнення Августина між видимою і невидимою Церквою, учення Кипріана про єпископську єдність і принцип extra ecclesiam nulla salus, захист Іринеєм апостольського передання проти гностицизму та політичну трансформацію Церкви від гнаної меншини до встановленої імперської інституції. У роботі робиться висновок, що патристичний період створив фундаментальні рамки для всієї подальшої еклезіологічної рефлексії, і що, хоча східна та західна традиції розвивалися в різних напрямках — перша підкреслювала містичну участь у Христі через таїнства та літургію, друга підкреслювала інституційний авторитет та юридичну структуру — обидві поділяли спільну прихильність до Церкви як божественно встановленого засобу спасіння, бачення, чия незмінна актуальність для сучасного екуменічного діалогу, духовного оновлення та інституційної критики залишається значущою й сьогодні.

Ключові слова:

еклезіологія, Отці Церкви, східна церква, західна церква, метафори церкви, апостольські отці, Іриней, Євсевій Кесарійський, Кипріан, Августин Гіппонський, Папа Лев I, Псевдо-Дионисій Ареопагіт

Мова оригіналу:

Болгарська

Переклад:

Англійська | Німецька | Російська | Іспанська | Португальська

Святе Письмо використовує метафори¹ для опису церкви. Найважливішою з них є «Тіло Христове», головою якого є Бог Син. Це визначає Церкву як органічну (Рим. 12:4-5; 1 Кор. 10:17). Метафора «Нареченої Христової» говорить про близькість – чистоту та стосунки з Христом (Об. 19:7-8; 21:9; Еф. 5:31-32). «Сім'я Божа» говорить про духовну спорідненість (2 Кор. 6:18). «Дім Божий» несе ідею будівлі (Євр. 3:6). «Храм Божий» представляє церкву як оселю Святого Духа та священство (1 Пет. 2:5; 1 Кор. 3:16-17).

У патристичний період було додано ще кілька характеристик – церква була єдиною і називалася «соборною», «вселенською» та «апостольською». Розвиваються структура церкви, таїнства та взаємодія з державою. Із церкви, яка вважалася різновидом іудаїзму, вона виросла у віросповідання, узаконене імператором Костянтином Міланським едиктом (313)² і насаджене як державна релігія імператором Феодосієм I, який підтвердив рішення Нікейського собору (325) як норму³.

Апостольські отці

Апостольські отці в цілому повторюють ідеї церкви з Нового Завіту, але підкреслюють єдність і спадкоємність церкви. У своєму першому посланні до Коринфської церкви Климент Римський використовує «єпископ» і «пресвітер» для однієї особи⁴. Ігнатій Антіохійський (II століття) викладає трирівневу ієрархію – один єпископ для однієї церкви, під яким знаходяться пресвітери та диякони. Єдність зосереджена в єпископі для захисту церкви від розколів та єресей.⁵ У своєму посланні до Римської церкви Ігнатій не згадує одного (монархічного) єпископа, що, на думку професора Тоні Лейна, означає, що на Заході ще не було трирівневої ієрархії.

У Дидахе, коли переломлюється хліб для Господньої трапези, говориться, що Церква повинна бути зібрана від кінців землі.⁶ Після того як частка взята, призивається Бог зібрати церкву від чотирьох вітрів.⁷ На початку II століття церква почала набувати вселенського характеру. Практикуються Вечеря Господня та хрещення. Існує спрощена літургія.

Отці доникейського періоду

На час Іринея Ліонського (130–202) церква вже мала значне географічне поширення. Іриней підніс чотири Євангелія як стовп, а «Дух життя» – як основу Церкви:

...Хоча Церква розсіяна по всьому світу, стовп і основа Церкви – це Євангеліє (Проти єресей 3:11:8)⁸

У церквах, заснованих апостолами, єдине вчення проповідувалося відкрито та послідовно, на відміну від безлічі гностичних єретиків. Ми також спостерігаємо зачатки апостольської спадкоємності. Єпископи є приймачами апостольського вчення та гарантують його правильність:⁹

І ми можемо перелічити тих, хто був поставлений апостолами єпископами в Церквах, і [показати] спадкоємність цих мужів до нашого часу (Проти єресей 3:3:31)¹⁰

Кипріан (200–258) служив під час гонінь імператора Деція (249–251). Християни змушені приносити жертви язичницьким богам, якщо хочуть залишитися живими. Традиційно ті, хто зрікся церкви, не приймалися назад. Він стверджує, що єпископи за рекомендацією мучеників повинні вирішувати питання покаяння відступників. На думку одних, він суворий, на думку інших – занадто м'який. Деякі, як Новаціан, відділяються і не приймають відступників назад. Саме тому Кипріан написав трактат «Про єдність Церкви». Існує одна Помісна Церква, яку можна тільки покинути:

Якщо у тебе немає Церкви матір'ю, ти не можеш мати Бога Отцем¹¹

Як і в Іринея, на думку Кипріана, єдність Церкви зосереджена в єпископі (єдність), і послух йому стає ознакою того, чи перебуваєте ви в церкві:

Знайте, що єпископ у Церкві і Церква в єпископі. Якщо хтось не з єпископом, той не в церкві¹²

Єпископ незалежний у своїй церкві, але має частку спільно з іншими єпископами. Якщо хтось був охрещений поза Помісною Церквою (Новіціат), він повинен бути охрещений знову. У IV столітті Помісна Церква в Африці відкинула цю точку зору, але відокремлені донатисти прийняли її. Учення Кипріана про єдність церкви стало фундаментальним для наступного тисячоліття.¹³.

Євсевій Кесарійський (260/265–339/340) вважається батьком церковної історії. Він є прихильником імператора Костянтина. Став батьком східного вчення про абсолютного божественного монарха:

Подібним чином і наш імператор, якого Він любить, приводить своїх земних підданих до єдиного Слова і Спасителя і робить їх гідними підданими Його царства¹⁴

Світській владі почали приписуватися духовні функції, що належать церкві, все більше нагадуючи державне управління. Це засмучує – церква стає інститутом, і духовність занепадає.

У 381 році на Другому Вселенському соборі вчення про церкву було підтверджено в Нікейсько-Царгородському Символі віри: «9. В єдину, святу, вселенську (соборну) і апостольську Церкву.»¹⁵ Церква єдина. Вона свята, тому що перебуває у Христі і в ній Святий Дух. Вона вселенська і кафолична, тому що збирається повсюдно і має єдину структуру. Вона апостольська, тому що несе вчення апостолів, передане через єпископів.

Символ має політичне значення – він усуває єретичні фракції з церкви. Теоретично існує одна імперія з однією офіційною церквою. Але це вже не церква мучеників, а церква єпископів і гонителів язичництва.

Отці посленикейського періоду до Сьомого Вселенського собору

Близько 480 року Західна Римська імперія була завойована варварськими племенами, а Східна Римська імперія поступово стала візантійською. Відмінності в еклезіології стають дедалі більшими. Західна Церква поступово стала могутнім інститутом на чолі з Римським папою, а Східна Церква боролася в «симфонії» з імперією.

Західна Церква

Західна Церква практично орієнтована, тому що зазнає сильного впливу римської адміністрації та права. Вона чужа філософським абстракціям Сходу.

Як християнський неоплатонік, Аврелій Августин (354–430) був першим, хто розробив учення про видиму і невидиму церкву. У творі «Про Град Божий» він написав розділ «Про синів церкви, прихованих серед нечестивих і про неістинних християн» (книга 1, гл. 35), який містить ключовий текст:

Так само й Град Божий, поки він мандрує в цьому світі, має у своєму спілкуванні, зв'язаних із ним таїнствами, деяких, які не будуть вічно перебувати в уділі святих. З них одні тепер не впізнаються; інші заявляють про себе і не вагаються вступати в союз з нашими ворогами, нарікаючи на Бога, чий сакраментальний знак вони носять. Цих людей ви можете сьогодні бачити разом з нами, що наповнюють церкви, а завтра – з нечестивими, що товпляться в театрах.¹⁶

«Град Божий» чужий цьому світові, і його громадяни зв'язані через таїнства – невидиму церкву. Не кожен визнається частиною його, і він також має майбутніх членів. Є й інші, які відвідують зібрання («...товпляться й наповнюють церкви...»), які не є істинними віруючими, але тільки Бог знає, хто істинний. Невидима церква знаходиться всередині Помісної Церкви, і поза нею немає істинних християн.¹⁷.

У суперечці з донатистами Августин вказав, що церква свята, тому що вона Христова – незалежно від окремих осіб у ній. Таїнства встановлені Богом, і незалежно від того, чи звершуються вони в церкві, правильно звершені, вони приносять благодать і дієві. Одна відмінність від Кипріана, яка пояснює зміну, що відбулася в Північно-Африканській церкві в IV столітті. Так, наприклад, якщо ви залишаєте донатистів і переходите до Помісної Церкви, ваше хрещення залишається дійсним.¹⁸.

Августин резюмує свій аргумент:

Істина полягає в тому, що в цьому світі ці два гради, земний і небесний, переплетені, навіть перетікають один в одного, і їхні кордони залишаться невидимими, доки Страшний Суд не розділить їх

Якщо земне і небесне перетікають одне в одне: немає суворого розмежування. Сіються насіння західної середньовічної еклезіології: церква, соціальне життя і політика повністю переплетені.

Лев Великий (400–461) брав участь своїм «Томосом» на Халкидонському соборі в 451 році. Окрім православної христології, він також відомий своїм ученням про Римського папу. Згідно з ним, папа є недостойним наступником апостола Петра (Мт. 16:18–19) і має всю владу, дану Петру Ісусом Христом. Він не тільки перший серед єпископів, але й говорить авторитетом самого Петра! Кипріан також тлумачить Мт. 16:18-19, але в напрямку збереження єдності серед єпископів, тому що Петро представляє всіх апостолів. Лев Великий стверджував, що папа може призначати і зміщувати єпископів і управляє всією вселенською церквою. Ідея не була прийнята східними єпископами і показує зростаючі відмінності в еклезіології!

У 753-754 роках франкський король Піпін пообіцяв папі Стефану II захист, якщо його династія залишиться при владі. Через рік він зупинив лангобардів і передав папству території – Папську область¹⁹. Його син Карл I (Карл Великий) став новим королем. У 799 році папа Лев III був атакований ворожою фракцією. Через рік Карл I відновив порядок, і Лев III коронував його «імператором римлян»!²⁰ Це створило прецедент у відносинах між Сходом і Заходом, тому що в Східній Римській імперії існував діючий імператор. Дії Лева III претендували не тільки на повноту духовної влади, але й на політичну владу над імперією! На Сьомому Вселенському соборі (787) відносини між Східною і Західною церквами були незворотно зіпсовані, тому що Західна Церква вже мала військово-політичну функцію.

Східна Церква

Схід філософськи орієнтований, перебуває під впливом різних течій, етнічно та лінгвістично неоднорідний, хоча грецька мова широко поширена.

Церква на Сході розуміється як євхаристійна спільнота, в якій існує койнонія («спілкування»). Це слово використовувалося Василієм Великим (329/330–379) для спілкування осіб у Трійці, але також і для спілкування людей з Христом. Спілкування Отця, Сина і Святого Духа позначає те ж спілкування, яке приводить людину в спільноту. Тому церква – це не просто зібрання людей зі схожими переконаннями, а койнонія в Бозі і з Богом.²¹ Теоретично добре, але практично християнство стає ритуалом. У X/XI столітті Симеон Новий Богослов викривав східних християн за їхню недостатність духовності!

На думку Іоанна Майендорфа, східна еклезіологія йде в напрямку реалізованої есхатології – Царство Боже вже «в силі», вираженням чого є імперія. Імператор Юстиніан (482–565) ввів ідею «симфонії» між «божественними речами» та «людськими ділами», яка була заснована на втіленні Христа²², знову ж таки платонічна ідея.

Псевдо-Дионисій Ареопагіт (VI століття) є найбільш типовим представником впливу неоплатонізму на розуміння церкви. У «Небесній ієрархії» церква зображується за подобою небесної ієрархії, так як ієрархія в церкві на землі відображає небесну. Крім єпископа, пресвітера/священника і диякона, Дионисій також пише про: ченця, мирянина та оголошеного. Він перераховує три таїнства: хрещення, євхаристія та миропомазання.²³

Після Сьомого Вселенського собору східне богослов'я залишалося відносно статичним, за винятком таких постатей, як Симеон Новий Богослов і Григорій Палама (XIII століття). Учення отців узагальнюються, а Візантійська імперія поступово політично згасає. У 1672 році Патріарх Александрійський Кирило Лукаріс написав «Сповідання віри» Досифея з певним реформаторським впливом. Стаття 12 присвячена Церкві: вона не підлягає помилці, тому що навчена Святим Духом через посередництво отців.²⁴

Східна еклезіологія розуміє церкву як містичну спільноту «у Христі», в якій беруть участь через таїнства та літургійне життя.

Висновки

Церква органічна, Христос – її голова. Вона перебуває в тісних стосунках з Христом. Члени церкви повинні бути близькими як родичі, тому що Бог – їхній батько. Це храм, в якому перебуває Святий Дух, він має структуру і повинен звершувати богослужіння.

Патристичний період додав ідеї про те, що церква була соборною, вселенською та апостольською, щоб захистити її від розколів та єресей. На думку отців, спасіння тільки в церкві. Головне в богослужінні – літургія.

Західна Церква постає як організований інститут, що набуває політико-економічної влади та регулює всі сфери суспільства – вона досягає папоцезаризму. Східна Церква стає євхаристійною спільнотою в «койнонії» з Богом і між віруючими під регулюванням держави та в «симфонії» з нею.

На початку IX століття відбулася значна зміна в розумінні церкви. Це інститут зі строгою ієрархією, таїнствами, будівлями для священства та літургії.

Виклик для нас – завжди повертатися до нашого розуміння церкви, даного Главою – Господом Ісусом Христом.